Погляд з Канади :: ОCIНЬ 2002 №14 :: The Romyr report :: Проекти

Усi країни якоюсь мiрою використовують своє iсторичне минуле в iдеологiчних i полiтичних цiлях. Не є винятком i пост-колонiальнi та iншi країни, якi вiдносно недавно здобули незалежнiсть i перед якими стоїть завдання будувати житєздатну державу i формувати тривке нацiональне суспiльство. Тому не дивно, що українська влада звертає увагу на iсторичнi подiї, якi iстотно вплинули на долю українського народу, глибоко закарбувавшись у його колективнiй пам'ятi, i використовує їх як приводи для перiодичних державних святкувань. Проте дивним видається еклектичний пiдбiр пам'ятних дат i неадекватний пiдхiд до їх вiдзначень. Користь, яку можуть принести такi заходи для консолiдацiї демократичної української держави i нацiї, здається принаймнi сумнiвною.

Цього року Чернiгiв святкував 200-рiччя Чернiгiвської губернiї, створення якої означало посилення iнтеграцiї українських земель у Росiйську iмперiю, втрату залишкiв козацької автономiї та поширення крiпаччини. Наступного року Україна вшановуватиме i 85-рiччя народження Володимира Щербицького, колишнього першого секретаря ЦК Компартiї України, вiдомого своєю наполегливою довголiтньою боротьбою проти будь-яких виявiв українських незалежницьких настроїв та намаганням не лише русифiкувати українську мову та культуру, а й знищити саму душу українського народу. Важко чекати вiд цих звеличень царської та радянської минувшини якогось позитивного впливу на патрiотичне виховання української молодi. Залишається сподiватися, що цi подiї не стануть першорядними i тому не вплинуть на формування духовної спадщини сучасної України.

Зате iншi три масштабнi подiї, запланованi на наступнi роки, матимуть вагоме значення для духовного розвитку України. Цього року розпочинається вiдзначення 70-х роковин Голодомору 1932-33 рокiв, у 2004 роцi України збирається святкувати 350-рiччя Переяславської козацької ради 1564 р., а роком пiзнiше - 60-лiття перемоги над Нiмеччиною. День Перемоги Україна святкує щороку, а тому аналiз цього свята залишимо на потiм. Спершу звернемо увагу на Голодомор та Переяславську раду, а вiдправною точкою нам послугують вiдповiднi укази Президента України, якi мiстять програмнi задуми та iдейнi спрямування цих подiй.

Насамперед звернiмо увагу на дати цих документiв: "Про вiдзначення 350-рiччя Переяславської козацької ради 1654 року" президент пiдписав 13 березня 2002 р., а "Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами голодомору в Українi" тижнем пiзнiше - 20 березня 2002 р. Отже, на пiдготовку до рiчницi Переяславської ради (яка вiдбулася в сiчнi), передбачено майже два роки, а для органiзацiї роковин Голодомору, якi слiд би починати восени, вiдводилося всього пiвроку. До того ж, указ про вiдзначення мiстив список учасникiв уже сформованого оргкомiтету у складi 22-х осiб - представникiв полiтичного i наукового свiту - пiд головуванням тодiшнього Глави Адмiнiстрацiї Президента Володимира Литвина. Оргкомiтет вiдзначення роковин Голодомору на момент видання вiдповiдного указу сформовано ще не було, але планувалося, що очолить його прем'єр-мiнiстр України, i Кабiнетовi мiнiстрiв доручалося затвердити план роботи комiтету у двомiсячний термiн. Консультацiя у Комiтетi з питань державного будiвництва допомогла вияснити, що вiдповiднi матерiали було передано в Кабмiн лише наприкiнцi жовтня цього року, а значить, їх затвердження вiдбудеться не ранiше початку листопада - менш нiж за мiсяць до початку вiдзначення. Стає очевидним, що держава бiльш ретельно готується до рiчницi Переяславської ради, нiж до роковин Голодомору, а отже i рiвень цих вiдзначень буде рiзним.

В указах президента знаходимо не лише виправданi вiдмiнностi у пiдходi до обох пам'ятних дат, а й суттєвi розбiжностi в оцiнцi цих iсторичних подiй. Наприклад, в обох випадках iдеться про проведення наукових конференцiй, круглих столiв та тематичних програм у засобах масової iнформацiї, але конкурсу "учнiвської та студентської молодi на кращого знавця iсторiї" удостоїлась лише рiчниця Переяславської ради. i лише в цьому зв'язку передбачається "видання монографiй, науково-популярної та художньої лiтератури з iсторичної тематики". Козацька рада стане предметом оновлення експозицiй в Нацiональному музеї iсторiї України та Нацiональному iсторико-етнографiчному заповiднику "Переяслав".

До збирання документальних матерiалiв та свiдчень очевидцiв про Голодомор планується залучити тiльки учнiвську молодь (про студентiв мова не йде), i зiбранi матерiали буде використано для поповнення фондiв крайових музеїв. Указ не порушує питань включення Голодомору до експозицiй центральних музеїв України або створення державного музею, присвяченого цiй трагiчнiй сторiнцi нашої iсторiї.

У тридцятих роках Україна стала жертвою геноциду, проте українська влада - нi Верховна Рада, нi президент - не визнала геноцидом цього масового вбивства, скоєного радянською владою шляхом штучного голоду. Гiдним вшануванням пам'ятi жертв цього злочину було б офiцiйне засудження українською владою вiдповiдальних за нього злочинцiв i спiльне урочисте визнання усiма гiлками влади - Президентом, Урядом i Верховною Радою - "геноциду проти українського народу", iз використанням цього прийнятого в цiлому свiтi термiну. (Примiтка: уникання в указi слова "геноцид" є виявом неповаги до жертв геноциду. По-перше, слово "Голодомор" - в указi, чомусь iз маленької лiтери - не повнiстю передає змiст, та й розумiють його лише слов'яни. По-друге, указ невиправдано переносить увагу з жертв геноциду - українського народу - на мiсце його здiйснення - "в Українi".)

Українську владу дискредитує її неспроможнiсть увiковiчнити пам'ять жертв Голодомору створенням музею та наукового центру з вiдповiдною дослiдницькою програмою. Чим пояснити вiдсутнiсть цих заходiв у президентському указi - браком розумiння проблеми чи iдеологiчною мотивацiєюi Пiсля уважного прочитання трьох указiв Президента, присвяченим пам'ятним датам, складається враження, що Адмiнiстрацiя з великою неохотою береться вшановувати жертв Голодомору - жертв свавiлля комунiстичного режиму. Ту позначається протирiччя двох пластiв iсторичної спадщини: в одному радянський перiод пов'язується з найтрагiчнiшими сторiнками української iсторiї: репресiї, Голодомор, тотальна русифiкацiя... Друга традицiя розглядає комунiстичний режим як рятiвника українського народу вiд гiтлерiвської Нiмеччини i як джерело сучасної української держави. Сучаснiй українськiй владi, вихованiй у радянських традицiях, ближчий День Перемоги, анiж пам'ять Голодомору. i тому з таким ентузiазмом влада ставиться до вiдзначення Переяславської ради, апробованої радянською iдеологiєю.

Указ про вiдзначення рiчницi Переяславської ради за нейтральною фразеологiєю приховує трактування цiєї подiї у святковому дусi. Якщо б мова iшла про встановлення iсторичної правди про цю контроверсiйну подiю, не було би потреби планувати заходiв, доречних при громадських ювiлеях. Сьогоднi Переяславська рада iнтерпретується далеко не так однозначно, як це робилося за радянських часiв - як "возз'єднання двох братських народiв". Тут не мiсце аналiзувати iсторичне значення цiєї подiї, проте українська влада сьогоднi iгнорує точку зору тих, хто розглядає раду 1654 року як трагiчну подiю, яка започаткувала трьохсотлiтню неволю українського народу.

Зi значно бiльшим запасом часу i з бiльшим запалом влада готується до святкування Дня Перемоги. Вже 14 серпня 2002 року Президент України пiдписав указ "Про iсторико-меморiальний серiал "Книги пам'ятi України"", який передбачає випуск другого, доповненого збiрника "Безсмертя" та iнших пам'ятних книг з нагоди 60-ї рiчницi перемоги у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi. Через пiвтора мiсяця прем'єр-мiнiстр Анатолiй Кiнах повiдомив ветеранiв, що "Україна iнiцiює масштабнi святкування цього великого свята" у рамках СНД. Така позицiя української влади зумовлена тим потужним iдеологiчним мiфом, який радянський режим створив навколо участi СРСР у другiй свiтовiй вiйнi. Парадокс української вiрностi традицiям Дня Перемоги полягає в тому, що мiф про Велику Вiтчизняну вiйну, головним компонентом якого вiн став, був спрямований на консолiдацiю багатонацiональної iмперiї навколо правлячої Комунiстичної партiї - i в силу цього є ворожим українським незалежницьким прагненням.

Мiф про Велику Вiтчизняну вiйну досяг зенiту своєї популярностi за брежнєвських часiв. У Києвi було споруджено музей Великої Вiтчизняної вiйни, численнi пам'ятнi знаки i монументи звели по цiлiй Українi. Мiф проголошував вiчну єднiсть радянського народу, викувану пiд час вiйни: єднiсть патрiотичного пориву проти зовнiшнього ворога, у спiльному визволеннi спiльної вiтчизни i, нарешту, у спiльнiй перемозi над ворогом. Пiд впливом цього мiфу виросли цiлi поколiння, якi про вiйну знали лише те, про що говорили шкiльнi пiдручники, музейнi експозицiї та офiцiйнi свята. А iсторична правда чекала свободи слова i оприлюднення архiвних матерiалiв.

Сьогоднi нам вiдомо, що нi в Захiднiй Українi, де протягом двох рокiв радянський режим фiзично винищував iнтелiгенцiю та духовенство, нi у Схiднiй Українi, виморенiй великим голодом i репресiями, всенародного пориву на захист комунiстичного режиму бути просто не могло. Нацистське знущання викликало народний опiр, але без надмiрного ентузiазму щодо повернення до сталiнського режиму. Червона армiя звiльнила українцiв вiд фашистських загарбникiв, але не "визволила" його, всупереч радянському мiфу, бо "визволити" - значить дати волю, а тоталiтарна система не може нiкому принести волю. Так зване визволення насправдi було замiною однiєї неволi iншою.

Шкiдливiсть цього мiфу полягає не лише в тому, що вiн побудований на спотвореннi iсторичних фактiв. iдеологiя, на якiй вiн побудований, є ворожою українськiй державностi та нацiональнiй iдентичностi. Вона продовжує дiлити українське суспiльство на "переможцiв" - ветеранiв Червоної армiї i червоних партизанiв - та "переможених - ветеранiв Української повстанської армiї i всiх хто боровся проти сталiнського режиму. Поборники цього мiфу не дають упасти внутрiшнiм iдеологiчним барикадам в українському суспiльствi, на подив рештi свiту, який давно помирив колишнiх воєнних суперникiв.

60-та рiчниця завершення другої свiтової вiйни вiдзначатиметься в цiлому свiтi. Україна була одним iз основних плацдармiв цього конфлiкту i зазнала величезних втрат унаслiдок зiткнення на її територiї двох тоталiтарних завойовникiв. Тому моральним обов'язком сьогоднiшньої української влади є пiдготувати i провести гiдне вiдзначення цiєї рiчницi. Участь українцiв у другiй свiтовiй вiйнi слiд осмислити з нових позицiй, визнавши право на iснування усiх точок зору, i дати початок знищенню iдеологiчних бар'єрiв, зрiвнявши у правах усiх українських ветеранiв вiйни, по який бiк барикад не загнала б їх доля. Переставши дiлити ветеранiв на переможцiв i переможених, треба запросити їх за один стiл, як побратимiв по зброї, i вiдзначити День Пам'ятi - свято, яке зближує. Для того, щоби це стало можливим, українськiй владi доведеться вiдмовитися вiд залишкiв радянської iдеологiї, у тому числi й вiд антиукраїнського мiфу про Велику Вiтчизняну вiйну.

Уже згаданий перший збiрник "Безсмертя", присвячений 55-й рiчницi перемоги, цитує переконливу заяву Президента Кучми про те, що тi, хто колись були в одних окопах i нинi опинилися по рiзнi боки кордонiв, нiколи не будуть по рiзнi боки барикад. До 60-ї рiчницi закiнчення другої свiтової вiйни було би гiдним Президента України потурбуватися про знесення iдеологiчних барикад у власнiй країнi. Перед тим як узгоджувати українськi пiдручники з iсторiї з росiйськими, як це нещодавно запропонував український уряд, треба узгодити iнiцiйованi та фiнансованi державою видання з доведеними наукою iсторичними фактами. Тому другий збiрник "Безсмертя" потребує не стiльки доповнення, скiльки очищення вiд неправдивих тверджень. Його редакторам було напевне вiдомо, що, пишучи пр УПА як "найманцiв фашистської Нiмеччини", вона поширювала вiдверту брехню, ображала честь поборникiв української незалежностi i змiцнювала внутрiшнi барикади в українськiй державi.

Подальший розвиток повноцiнного українського суспiльства та будiвництво демократичної держави буде великою мiрою залежати вiд переосмислення цiлого комплексу духовної спадщини, якою iсторiя надiлила український народ. Важливу роль у цiй акцiї доведеться вiдiграти українськiй iнтелiгенцiї та українськiй владi. Рiчницi важливих iсторичних подiй створюють слушну нагоду, щоб започаткувати цей процес. Якщо метою цих заходiв є розбудова демократичної української держави, то пошана до своєї автентичної iсторiї є бiльш корисною, нiж поширення старих iдеологiчних мiфiв.

The Romyr report

Архів

Погляд з Канади