Нацiональне питання

 

"Треба погодитися з тими, хто стверджує, що в Українi немає по-справжньому незалежних ЗМi, - говорить Президент України Леонiд Кучма. Державнi мас-медiа нерiдко працюють не в режимi дiалогу, подачi рiзних точок зору, а як пропагандисти однiєї позицiї - так, як звикли працювати у радянський час." Складно не погодитись з такою позицiю. Втiм, слiд звернути увагу на ключову тезу "як звикли працювати у радянський час". Якою ж була радянська журналiстикаi

 

По-перше, чисельнiсть засобiв масової iнформацiї в радянськi часи була в кiлька разiв меншою. Якщо сьогоднi загальна кiлькiсть окремих ЗМi сягає 15-ти тисяч, в радянськi часи їх кiлькiсть не перевищувала 1800 назв. В тi часи ЗМi, якi представляли партiйнi, громадськi, профспiлковi чи державнi органи, були повнiстю iнтегрованi в систему влади, на них була покладена мiсiя iдеологiчного забезпечення дiяльностi адмiнiстративно-командної системи. Преса була одностайною, вона "не бачила" протирiч, деформацiй, фокусуючись виключно на успiхах побудови комунiзму. З iншої ж сторони, така iнтегрованiсть преси у владну систему давала ЗМi значний авторитет, можливiсть iнiцiювати громадське обговорення i опосередкованим шляхом впливати якщо не на систему, то бодай на окремих чиновникiв.

 

Що ж сталося з розвалом системиi Вiдчувши можливiсть дихнути вiльнiше, ЗМi почали активно критикувати владу, намагаючись компенсувати роки тоталiтарного тиску, вважаючи, що саме в можливостi викривати i розвiнчувати полягає основне завдання вiльної преси. Кiлькiсть ЗМi за першi роки незалежностi зростала в геометричнiй прогресiї - кожна громадська чи новостворена партiйна органiзацiя прагнула започаткувати свiй "орган". Цi природнi процеси принесли два важливих наслiдки - по-перше, незалежнi ЗМi створили нову традицiю ставати в опозицiю до влади, i по-друге - збiльшення кiлькостi ЗМi призвело до дефiциту професiйних журналiстiв, а тим бiльше - браку журналiстiв нового способу мислення, котрi здатнi не агiтувати, але неупереджено аналiзувати ситуацiю. За таких умов iснування протистояння мiж ЗМi та владою нiкого не повинно дивувати. Втiм, це протистояння iнодi виходить за межi конституцiйного, i саме звiдси починається риторика поборникiв свободи слова в України.

За iнформацiєю, оприлюдненою iваном Стойком, членом комiтету з питань свободи слова та iнформацiї, розподiл українських ЗМi за формами власностi виглядає наступним чином:

 

	Загальна кiлькiсть	Перебувають у державнiй власностi		Перебувають у комунальнiй власностi		Перебувають у недержавнiй власностi
		К-ть	%	К-ть	%	К-ть	%
Телерадiокомпанiї	831	28	1,7	300	35,2	503	63,1
Друкованi ЗМi	15683	260	3,4	835	9	14558	87,6

 

Слiд зазначити, що, хоча за кiлькiсними показниками держава контролює вiдносно небагато ЗМi, аудиторiя державних iнформацiйних джерел випереджає майже всi недержавнi ЗМi. Так, перший канал державного телебачення (УТ-1) охоплює близько 96% телеглядачiв, а аудиторiя державної НРКУ (УР-1) наближається до 100%. Крiм того, ЗМi, якi перебувають у комунальнiй власностi теж, переважно, контролюються владними органами, такими як мiськi та обласнi ради. iншi ЗМi, такi, що офiцiйно зареєстрованi як недержавнi, часто мають засновникiв, близьких до офiцiйних кiл. Наприклад, одним iз засновникiв телеканалу "iнтер" є Фонд державного майна України, а засновником незалежної iнформацiйної агенцiї УНiАН є Кабiнет Мiнiстрiв України.

 

Загалом, статистика повiдомляє, що серед засновникiв українських ЗМi 58% комерцiйних структур, 11% науково-дослiдних установ, 9% громадських органiзацiй, та 6,3% навчальних закладiв. За логiкою сьогодення, бiльшiсть науково-дослiдних та навчальних закладiв фiнансуються з державного бюджету, тож iмовiрнiсть знайти опозицiйнi матерiали в таких ЗМi дуже мала. Залишаються комерцiйнi структури та громадськi органiзацiї, тобто, переважно, полiтичнi партiї та об'єднання.

 

Отож, можна зробити висновок, що українськi ЗМi або пiдтримують державнi iнтереси, або керуються полiтикою окремих громадсько-полiтичних органiзацiй, або ж враховують комерцiйнi iнтереси органiзацiй-засновникiв. За цiєю логiкою, незалежнiсть ЗМi є досить сумнiвною. Саме про це i говорить Президент. Втiм, розподiл iнформацiйного простору на державний, громадський та комерцiйний сектори є природним для ринкової демократiї. Природним є i вiдповiднiсть змiсту повiдомлень засобу масової iнформацiї до його редакцiйної полiтики. Неприродним є iнше - застосування недемократичних важелiв впливу на ЗМi, таких як цензура, полiтичний та економiчний тиск влади на ЗМi, а також застосування погроз та прямого насильства проти журналiстiв.

 

З результатами опитувань, 72% громадян України визнають наявнiсть державної цензури. За опитуванням Центру економiчних та полiтичних дослiджень Разумкова, понад 80% журналiстiв визнають iснування цензури, при цьому бiльша частина опитаних (61,6%) стикалися з її проявами особисто.

 

Крiм того, проблемою української журналiстики є обмежений доступ до офiцiйної iнформацiї. За даними опитування центру Разумкова, рiвень доступностi iнформацiї журналiсти оцiнили на 2,9 бали за п'ятибальною шкалою, тобто, 44,4% опитаних дали негативну оцiнку, ще 42,2% - посередню, i лише 12% - позитивну. За результатами опитування, здiйсненого у 2002 роцi Центром соцiальних i маркетингових дослiджень СОЦiС, 44% опитаних редакторiв українських газет остерiгаються публiкувати iнформацiю, яку вважають достовiрною, але -колиi не мають достатньо фактiв аби довести це в судi.

 

Численнi факти порушення громадянських прав журналiстiв не могли не привернути увагу мiжнародної громадськостi. За даними органiзацiї "Репортери без кордонiв", з 1998 року в Українi десять журналiстiв загинули за нез'ясованих обставин, на 41 журналiста були скоєнi напади, i вони зазнали серйозних травм. iншим видом "покарання", вiд якого страждають недержавнi ЗМi, є економiчний тиск, який часом здiйснюється через подання судових позовiв до суду на вiдшкодування завданої моральної шкоди чи шкоди дiловiй репутацiї на невиправдано великi суми. За згаданим опитуванням СОЦiСу, проти 22% українських газет було подано бiльше десяти позовiв, а 63% газет дiстало вiд одного до п'яти подiбних позовiв до суду. Знов таки, складно довести, що причиною усiх цих негараздiв були негативнi публiкацiї про дiяльнiсть тих чи iнших можновладцiв, однак, сама можливiсть прямого чи опосередкованого покарання примушує журналiстiв вдаватися до самоцензури.

Не можна говорити, що з часiв отримання Україною незалежностi, iнформацiйна сфера так i не просунулася на шляху до демократизацiї. Аби дати слово сторонньому спостерiгачу, процитуємо колишнього посла США в Українi Стiвена Пайфера " Можна побачити певний прогрес у пресi, i це - здобуток десятирiчної української незалежностi. Якщо ви продивитесь сторiнки друкованої преси, то помiтите чимало прикладiв свободи висловлювань i навiть критики, включно iз критикою дiй уряду. До речi, у нас, якщо люди обговорюють питання свободи слова, то критерiєм цiєї свободи саме є критика влади."

Один з активiстiв опозицiї, Володимир Чемерис, котрий координував акцiю "Україна без Кучми" також визнає наявнiсть певного прогресу: " ...засоби масової iнформацiї розширили територiю своєї свободи. Якщо до 15 грудня [2000 року, ред.], по сутi, була пряма цензура, то зараз можна пригадати термiн франкфуртської школи - "толерантна репресивнiсть". Тобто певна свобода вже допускається. У цi пiвроку ЗМi змогли об'єктивно висвiтлювати хiд справи Гонгадзе, змогли висвiтлювати рух опозицiї, перипетiї з вiдставкою Ющенка тощо. Це вже - певне досягнення. i той спротив у мас-медiа, який зустрiв указ про державних секретарiв, - це також результат. Головне, щоб зараз мас-медiа змогли вiдстояти свої завоювання."

 

Справдi, владу критикують, i вже сам факт порушення питання захисту журналiстiв вiд тиску влади свiдчить про демократизацiю суспiльства. iнша рiч, що захист прав журналiстiв потребує не лише декларацiй, але дiєвих законiв, якi обмежуватимуть той самий полiтичний та економiчний тиск. Нинi справою налагодження сприятливої нормативної бази активно займається голова Комiтету з питань свободи слова та iнформацiї Микола Томенко. За його сприяння Верховна Рада ухвалила Закон "Про внесення змiн до деяких законодавчих актiв України з питань забезпечення та безперешкодної реалiзацiї права людини на свободу слова", нормативний документ, котрий передбачає заборону всiх видiв цензури, дозволяє доступ до закритої iнформацiї, яка становить громадський iнтерес, а також позбавляє посадовцiв права вимагати вiд ЗМi вiдшкодування моральних збиткiв.

 

Закон є, безперечно, значним кроком вперед. Втiм, тяжко сказати, як скоро задекларованi законодавчо норми стануть нормами щоденної iнформацiйної дiяльностi, адже й попереднi закони, такi як "Закон про державну пiдтримку засобiв масової iнформацiї та соцiальний захист журналiстiв" теж передбачали захист прав журналiстiв. Цензура була неодноразово заборонена офiцiйно - як законами, так i указами Президента, що, на жаль, так i не допомогло зняти тиск з незалежних ЗМi.

 

Отож, боротьба триває, i не слiд забувати, що ця боротьба - це справа не виключно журналiстiв, але всiх свiдомих громадян, або тих, хто вважає себе такими. Доки стоятиме пiд питанням свобода слова, можна не сподiватись на вiдкритiсть та прозорiсть полiтики, а отже - на нормальний економiчний розвиток. Сьогоднi журналiсти вступають до боротьби трохи краще озброєними. Втiм, результат цього протиборства залежатиме вiд спiльних зусиль всiх зацiкавлених сторiн. iнакше жоден закон не дасть нам бажаної переваги у боротьби з беззаконням.