Версія для друку

Русифiкацiя України

ФАКТОРИ РУСИФIКАЦIЇ В УКРАЇНI: ЗМIНИ ТА ВПЛИВИ

Хронiка русифiкацiї та українiзацiї

• 1709: Поразка гетьмана Мазепи пiд Полтавою. Указ Петра i про заборону друку книг староукраїнською мовою.
  
  
• 1740: Запровадження росiйської мови в дiловодствi на територiї Лiвобережної України.
  
  
• 1764: Лiквiдацiя Катериною ii Гетьманщини. Усунення вiд влади україномовних чиновникiв.
  
  
• 1798: Надруковано "Енеїду" Котляревського. Перший лiтературний твiр сучасною українською мовою.
  
  
• 1831: Пiсля придушення польського повстання русифiкацiя поширюється на Правобережну Україну.
  
  
• 1863: Валуєвський циркуляр. Держава заперечує право української мови на iснування i забороняє друкувати нею твори художньої лiтератури.
  
  
• 1876: Емський указ. Заборона ввозити українськi книжки з-за кордону.
  
  
• 1905: Революцiя в Росiї. Дозволено друкувати українською (до 1914).
  
  
• 1923-27: Пiк полiтики українiзацiї. Впровадження україн-ської мови в роботу державних органiв. Бурхливий розвиток українських гуманiтарних наук.
  
  
• 1930: Сфабрикований процес СВУ. Початок репресiй дiячiв української культури та їхнього фiзичного знищення. Протягом 1930-их рокiв поховано здобутки українiзацiї.
  
  
• Проголошення на з'їздi КПРС полiтики злиття нацiй i творення нової iсторичної спiльностi - радянського народу.
  
  
• 1972-1989: Щербицький -- 1-й секретар КПУ. Перiод посиленого i повсюдного наступу русифiкацiї. Репресiї україн-ських дiячiв культури.
  
  
• 1978: Директива мiнiстерства освiти УРСР "Про вдосконалення вивчення росiйської мови в українських школах".
  
  
• 1989: Пленум ЦК КПРС прийняв постанову про "законодавче закрiплення росiйської мови як загальнодержавної".

Протягом цього року росiйське зовнiшньополiтичне вiдомство та росiйськi ЗМi неодноразово звертали увагу керiвникiв української держави на "утиски росiйської мови в Українi", на "насильницьку українiзацiю", яка нiбито має мiсце в Українi. Дiйшло аж до залучення експер-тiв з Ради Європи, якi на прохання росiйських культурних товариств аналiзували мовну ситуацiю в Українi. Мовна ситуацiя в Українi не уникла гучник заголовкiв, на зразок "Україна веде вiйну проти росiй-ської мови" (Guardian, 7 листопада 2000 р.), навiть у захiднiй пресi, яка прагне об'єктивнiше та виваженiше оцiнити цей процес.

i все це при тому, що через десять рокiв здобуття Україною незалежностi, україн-ська мова аж нiяк не домiнує на вулицях столицi. Стан справ спонукає вiце-прем'єр-мiнiстра з питань гуманiтарної полiтики пропонувати радикальнi заходи для припинення подальшої русифiкацiї українцiв, яка не лише не зникла як явище, а й набирає обертiв.

Як пояснити ситуацiю, за якої в українськiй столицi, де мешкає двi третини українцiв, бiльшiсть розмовляє росiйською мовоюi Що вiдбувається сьогоднi в незалежнiй Українii Русифiкацiяi Утиски росiйської мовиi

В iсторiї були подiбнi випадки. Одразу пiсля падiння австро-угорської iмперiї на вулицях Праги важко було почути чеську мову, а на вулицях польського Вроцлава (в той час нiмецького Бреслау) тодi домiнувала зовсiм не польська, а нiмець-ка. Однак на вулицях тих самих чеських чи поль-ських мiст через десять рокiв iснування вiдповiдних нацiональних держав нiмецьку мову почути було майже так само важко, як ранiше чеську чи польську.

Щоб зрозумiти ситуацiю, що склалася в Українi, для початку треба визначитися з термiнами. Той факт, що волею iсторичної долi український народ упродовж багатьох столiть перебував пiд владою рiзних iмперiй - Росiйської, Австро-Угорської - аж нiяк не сприяв розвитковi української духовностi, культури, шануванню iсторичної пам'ятi. Частини України, що входили, вiдповiдно, до Австро-Угорщини, Польщi у рiзнi часи вiдповiдно мадяризувались та полонiзувались. Однак, найбiльший вплив на фор-мування сучасної мовнополiтичної ситуацiї в Українi мала полiтика русифiкацiї, що проводилась Росiйською iмперiєю та Радянським Союзом, причому за радянських часiв русифiкацiя дорiвнювала радянiзацiї республiк, що входили до СРСР. "Русифiкацiя - це сукупнiсть полiтичних заходiв, а також процесiв, що заохочують не-росiян засвоювати росiйську мову та культуру як рiдну", - так Енциклопедiя України визначає це поняття i додає, - "збiльшуючи, таким чином, полiтичне домiнування Росiї". Цi слова було написано якраз перед 1991 роком, коли Україна ще входила до складу СРСР. На тi часи феномен русифiкацiї вже широко обговорювався, i вона сприймалась, переважно, як результат свiдомої полiтики Москви. Протягом 18-19 столiть Росiйська iмперiя досягла успiхiв у русифiкацiї української старшинсько-шляхетської верстви, а згодом - мiської буржуазiї та iнтелiгенцiї. Радянський режим у 20 ст. лише закрiпив цi здобутки.

У 1987 роцi в усiх обласних центрах України налiчувалось 72% шкiл з росiйською мовою викладання, 16% - з українською, 12% шкiл були змiшаними. Окрiм "реформ" шкiльництва, якi призве-ли до поступового витiснення української мови з науки, вищої та загальноосвiтньої школи, з офiцiйно-дiлового спiлкування, до 1991 року одним з основних чинникiв русифiкацiї України була спланована зовнiшня мiграцiя. Радянська верхiвка здiйснювала контроль над мiграцiйними потоками i заохочувала переселення етнiчних росiян на Україну, особливо в захiдноукраїнськi областi з метою розбавлення незалежницьких нас-троїв, української культури та традицiй. У 1926 роцi росiяни становили (в кордонах повоєнної України) 8,2% всього населення, в 1959 - 16,9%, а в 1989 - вже 22,1%. У тому самому 1989 роцi лише близько 60% усiх росiян, що мешкали тодi в Українi, були iммiгрантами.

Наслiдком освiтньої та мiграцiйної полiтики радянської влади стала поява в Українi двомовного суспiльства. В 1989 роцi 78% населення вiльно володiли українською мовою i 78,4% - росiй-ською, при тому, що для мiст цi цифри становили вiдповiдно вже 72% та 87,4%. Таким чином, бiльшiсть мешканцiв України могли свiдомо вибирати, якою мовою говорити в кожнiй конкретнiй ситуацiї. Не бiль-ше нiж для третини населення України (переважно - це Захiдна Україна) це питання визначається нацiональною iдентичнiстю. Проте для бiльшостi - етнiчних росiян та зросiйщених протягом десятилiть українцiв - значно бiльшу роль вiдiграє питання прес-тижу. Не варто забувати, що частина українцiв (щоправда, щороку мен-ша) вважає себе насамперед радянськими людьми. Ще частина вважає "вiтчизняним" усе, що робиться i в Києвi, i в Москвi. i особливо важливо, що в Українi, внаслiдок русифiкацiї, мiцно прижилася впроваджувана радянською освiтою i пропагандою думка, що росiйська мова i культура є вищими нiж українське, загальнолюдськими, мають свiтове значення.

Таку спадщину Україна отримала разом з незалежнiстю. Якими ж були кроки української влади пiсля отримання незалежностii Чим вони керувалися i чи керувалися чимось взагалii

Закони vs реалiї

Законодавство, в цiлому, створює сприятливi передумови для розвитку української мови, але поведiнка держави у сферi здiйснення мовної полiтики була протягом 1990-их рокiв дещо двозначною. Закон "Про мови в Українськiй РСР" зробив українську єдиною державною мовою ще в 1989 роцi. В 1991 уряд УРСР схвалив "Державну програму розвитку української та iнших нацiональ-них мов на перiод до 2000 року". По сутi, це був комплекс конкретних заходiв щодо запровад-ження у дiю Закону про мови, в останнiй частинi якого було вказано, що вiн має втiлюватися поетапно, i в якiй накреслювались лише приблизнi етапи введення Закону в дiю. Конституцiя 1996 року поклала на державу обов'язок забезпечувати "всебiчний розвиток i функцiонування української мови в усiх сферах суспiль-ного життя на всiй територiї України" (ст.10), а в груднi 1999 Конституцiйний Суд дав офiцiйне тлумачення статтi 10 Конституцiї, наголосивши, що україн-ська мова є мовою роботи державних органiв та мовою викладання в державних та комунальних закладах освiти. Таким чином, з нормативної точ-ки зору, усе зрозумiло. Незрозумiлою є ситуацiя з точки зору втiлення нормативних актiв у життя.

З одного боку, з часу отримання незалежностi розпочинається процес обережної українiзацiї освiти, i кiлькiсть україномов-них шкiл починає щороку збiльшуватись. У 1998/99 навчальному роцi вона сягнула 75,5%, а кiлькiсть переведених на українську вищих навчальних закладiв, вiдповiдно, - 66%. Спiввiдношення мiж тиражами пiдручникiв, надрукованих обома мовами, теж радикально змiнилось. 69,7% усiх шкiльних пiдручникiв, випущених у 1998 роцi, було надруковано українською мовою. Проте перехiд з однiєї мови на iншу в освiтi у багатьох випадках вiдбувається без ентузiазму. Зокрема в Криму, як i в iнших регiонах, де бiльшiсть населення складають росiяни, становлення українських шкiл проходить вкрай болюче. Єдина українська гiмназiя в Сiмферополi i досi не має достатнього для iснування фiнансування, українськi групи в дитсадках, українськi редакцiї кримського телебачення i радiо, українськi газети зазнають дискримiнацiї з боку мiсцевої влади. Усе це говорить про вiдстань мiж iснуючими нормативними актами i реальною полiтикою як центральної влади, так i влади мiсцевої.

Попри позитивнiсть для української мови законодавства, з 1991 року русифiкацiя не припинилась, - -вона видозмiнилась. Цiкавими є результати опитування щодо рiдної мови:

Важливо, що термiн "рiдна мова", який використовують в опитувальниках, не вiддзеркалює справж-ньої картини вживання мов. Коли людей запитували, якою мовою вони користуються в сiмейному спiлкуваннi, то виявилось, що в 1999 роцi українською користувалось 38% всього населення, росiйською - 33%, а 29% послуговувалось обома мовами. Навiть у Львовi, колишнiй твердинi українського вiдродження, де за радянських часiв українська виразно домiнувала, росiйську стало чути значно частiше. Подiї, пов'язанi зi смертю композитора iгоря Бiлозiра, i полiтичне напруження є промовистим свiдченням нових змiн.

Багато хто з оглядачiв та аналiтикiв вважає, що ключову роль у сучаснiй русифiкацiї України вiдiграють телебачення та преса. Справдi, змiни, що вiдбулися у сферах виробництва друкованої та електронної iнформацiйної продукцiї, є доволi рiз-кими. Так, наприклад, частка загального тиражу газет, надрукованих в Українi україн-ською мовою знизилася з 68% у 1990 до 39,6% у 1998 р. За той самий час частка тиражу україномовних журналiв впала з 90,4% до 11,5%. Дещо знизився вiдсоток надрукованих українською книг - з 55,8% у 1990 до 54,5% у 1998, - але з огляду на приплив книжок з Росiї, де державна податкова полiтика робить книговидавництво дешевшим, лише 10% з наявних на ринку книжок були в 1999 ук-ра-ї-но-мовними. Що ж стосується телебачення, то в 1999 україномовними були лише 18% телепрограм.

Домiнування росiйської мови у сферi iнформування однозначно сприяє русифiкацiї, оскiльки мова думок людини залежить вiд кiлькостi iнформацiї, яку людина сприймає тими мовами, якi розумiє. Лiнгвiстика знає випадки, коли люди, повнiстю iзольованi вiд свого мовного середовища, практично забували рiдну мову пiд кiнець життя. Це означає, що українська мова не набуде свого конституцiйного статусу, доки росiйська обслуговує iнформацiйнi запити бiльшостi громадян України.

Позицiя Росiї

Росiя справедливо вважає росiйську мову чинником нацiональної безпеки i потужним фактором впливу у "близькому зарубiжжi". З цього Росiя виходить i у реалiзацiї своєї зовнiшньої полiтики. У Федеральнiй цiльовiй програмi "Росiйська мова" вiд 1996 року зазначається: "...Необхiдно забезпечити на загальнодержавному рiвнi пiдтрим-ку росiйської мови як потужного соцiального фактору консолiдацiї країн СНД, як стимулу ... реалiзацiї геополiтич-них iнтересiв Росiї. Програма передбачає змiцнення позицiй росiйської мови в Росiї, у країнах СНД [видiл. авт.] та за їх межами" (част 1).

Протягом одного лише 2000 року Росiя декiль-ка разiв застерiгала Україну вiд посилення полiтики, спрямованої на витiснення росiйської мови. Бiль-ше того, Росiя може застосовувати потужнi економiчнi важелi, щоб зробити українську позицiю бiльш гнучкою. Скажiмо, у сiчнi та лютому 2000 року дипломатичний тиск з боку Мос-кви було викликано задекларованим намiром уряду Ющенка розширити вживання україн-ської мови в публiчних сферах - у вiдповiдностi з офiцiйним тлумаченням Конституцiйним Судом статтi 10 Конституцiї. Реагуючи на таке втручання, українське мiнiстерство закордонних справ лише згодом спромоглося на сповнену гiдностi вiдповiдь. Однак, з того часу про задекларовану урядом програму вже бiльше не чути. Одним з останнiх досягнень московської дипломатiї можна вважати домовленiсть про спiвпрацю у сферi телебачення i радiомовлення, досягнутої пiд час переговорiв з ново-призна--ченим мiнiстром закордонних справ України Зленком.

Що характерно, Росiя опiкується не просто своїми громадянами, чи навiть росiйською меншиною, але претендує на протегування всього росiйськомов-ного населення, яке складається також i з етнiчних українцiв. Мiж тим, українцi в Росiї мають значно менше можливостей зберегти свою культуру та мову, нiж росiяни мають в Українi. За iнформацiєю мiнiстерства закордонних справ України, в Росiї українцi не мають жодної газети, журналу, бiблiотеки чи театру, i є лише кiлька українських шкiл.

Позицiя України

На вiдмiну вiд Росiї, Україна або не цiлком усвiдомлює важливiсть української мови для легiтимiзацiї свого iснування, або ж свiдомо не втручається в мовне питання, вважаючи його занадто делiкатним. Так, вже в 2000 роцi було лiквiдовано Департамент iз здiйснення мовної полiтики, який функцiонував у структурi Державного комiтету нацiональностей та мiграцiї i був єдиним виконавчим органом у цiй сферi. Державi, i навiть теперiш-ньому уряду реформаторiв, здається, бракує полiтичної волi для належного виконання свого конституцiйного обов'язку щодо плекання та захисту української мови. В 1990-их в Українi, на вiдмiну вiд, скажiмо, Польщi чи Прибалтiйських держав, не вiдбулося змiни правлячої елiти, котра назагал була i, великою мiрою, залишається росiйськомовною. Члени Парламенту, якi виступають там росiйською мовою, або ж дипломати, якi дозволяють собi образ-ливi висловлювання на адресу української мови, демонструють, таким чином, публiчну неповагу до неї i позбавляють українсьу мову престижу. Про українську бiзнесову елiту можна сказати, що вона поводиться десь в тому ж стилi, оскiльки в посткомунiстичних суспiльствах вона походить з оточення колишньої правлячої бюрократiї.

Успадкована Україною вiд радянських часiв бюрократiя є iнертною та схильною iгнорувати положення закону. Україна - мабуть, єдина або одна з дуже небагатьох незалежних суверенних держав у свiтi, в якiй людина може народитися, отримати вищу освiту i зробити кар'єру в державнiй службi, не знаючи державної мови. В минулому роцi навiть серед кандидатiв у Президенти були особи, якi не володiли україн-ською на належному рiвнi.

Теперiшнiй уряд України задекларував бажання зробити україн-ську мову консолiдацiйним чинником, який об'єднав би все українське суспiльство в незалежнiй українськiй державi. Також перед урядом України, як i будь-якої iншої цивiлiзованої держави, стоїть завдання забезпечити вiльний розвиток iнших мов та культур в Українi. Особливiсть україн-ської ситуацiї така: з кримськими татарами, гага-узами, поляками, болгарами простiше - тут спрацьо-вує загальноєвропейська полiти-ка щодо пiдтримки нацiонально-культурних iнтересiв меншин. i щодо цих етнiчних груп така полiтика в Українi справдi розроблена i дiє (як вiдомо, українське законодавство щодо нацменшин є найдемократичнiшим серед європейських країн). Але щодо вiдносин мiж "титуль-ною нацiєю" i росiйською меншиною - справа складнiша. Тут, українська ситуацiя не вкладається у європейськi схеми нацiональної полiтики. Бiльше того, з погляду розвинутих країн, полiтика "українiзацiї українцiв" може бути потрактована як порушення прав людини. Але крiм прав, усi, хто живе на українськiй землi, мають обов'язок - знати й поважати мову своєї держави. i рiшення, впроваджене в життя багатьма державами (Польща, Чехiя, Прибалтiйськi держави), досить просте. Для проведення реальної нацiональної полiтики українському уряду необхiдно визнати iстину, що Україна є постколонiальною країною, i держава повинна виходити саме з цього факту у розробцi та здiйсненнi своєї полiтики. Росiйська iмперiя та радянський Союз столiттями пiдтримували тiльки одну мову, в той час як друга зазнавала вiд них утискiв. Крiм того безсумнiвно, що Росiя i сьогоднi пiдтримує свою мову на загальнодержавному рiвнi, тодi як Україна робить це набагато формальнiше. Врiвноважування мовної полiтики, подолання Києвом iмперської спадщини у цiй галузi не означає хоча б якогось приниження росiйської культури, мови чи мов iнших нацiональних груп держави. А загострювати ситуацiю навколо росiйської мови в Українi прагнуть тi, у кого ще живi ностальгiчнi спогади про радянськi часи i полiтику безапеляцiйного мовного насильства тiєї епохи, бо з часу розпаду Радянського Союзу русифiкацiя України зазнала значної модифiкацiї, оскiльки змiнилися головнi її чинники. Колись русифiкацiя починалась як виразно штучний процес, i головним її чинником була мовна полiтика держави завойовника. Зокрема, в радянськi часи ця полiтика здiйснювалась через систему освiти, регулювання мiграцiйних потокiв та репресiї щодо дiячiв української культури. Одначе, в 1990-их стало зрозумiло, що привнесене штучним чином явище пустило в українському суспiльствi своє корiння, оскiльки тепер роль таких позадержавних чинникiв як приватнi засоби масової iнформацiї, престиж мови та бiзнес значно зросла. Саме тому лише україномовнi приватний та неурядовий сектори не подолають русифiкацiю, необхiдна чiтка i послiдовна мовна полiтика держави, вiд успiху якої залежить великою мiрою успiх творення консолiдованої української полiтичної нацiї, а значить i майбутнє України.